З історії взаємних відносин
присвячується Карелу Штіндлу, третьому послу Чехії в Україні та чудовій людині
Долі України та Чехії уже протягом століть переплетені цілою низкою більш чи менш відомих подій, переселенням тисяч чехів на територію сучасної України та українців на чеські землі, впливом митців, політиків, науковців, загиблими чехами та українцями, котрі декілька разів у новітній історії боролися проти спільних ворогів. Ці роздуми є спробою ознайомлення з інтенсивністю та різноманітністю чесько-українських зв’язків, передусім у період кінця 19 – початку 20 століття.
Завдяки українському археологу чеського походження Хвойці ми знаємо, що тісні зв’язки між центральною Європою та сучасними українськими територіями були ще у 3-4 тисячолітті до н.е. у часи т.зв. трипільської культури. З території сучасної України в 6 ст. н.е. в чеську долину прийшли предки чехів. Через декілька десятиліть – приблизно у 9 ст. н.е. – на березі Азовського моря на території тодішнього Хазарського краю діяв грецький місіонер Кирило, який пізніше разом зі своїм братом Мефодієм у рамках своєї місії у Великій Моравії заклали основи сучасної кириличної азбуки та запропонували використовувати старослов’янську мову у богослужіннях. Інтенсивними були також стосунки у 9-11 ст. н.е. між чеськими територіями та існуючою на той час Київською Руссю.
Живими були взаємозв’язки і впродовж пізніших періодів, наприклад, відомий козацький гетьман першої половини 18 ст. Пилип Орлик, якого українці вважають автором першої конституції, походив з чеської католицької родини, яка у 15 ст. переселилася з Чехії до Польщі, а потім далі на схід.
Доба національних відроджень та промислового розвитку
У 19 ст. в Празі та інших чеських містах жило багато українців, зокрема багато студентів. Українські представники взяли участь у Міжнародному з’їзді славістів у червні 1848 року. Його учасник, чеський славіст та мовознавець словацького походження Павел Йозеф Шафарик, до сьогодні вважається в Україні першим, хто визначив українську мову як самостійну, а не діалектом російської. В 1876 р. у Празі виходить перше не скалічене цензурою видання Шевченкового «Кобзаря». Другий найвідоміший український поет Іван Франко, твори якого були заборонені у російській імперії через поширення революційних настроїв, виступив на з’їзді слов’янської прогресивної молоді в Празі на Дофіні у травні 1891 року. Наприкінці 19 століття у Празі також працював видатний український хімік Іван Горбачовський (який у 1902-1903 навчальному році був обраний ректором чеського університету) та фізик Іван Пулюй. До промислової північної Моравії прямували робітники та службовці з недалекої Галичини. Інші представники академічних кіл та студенти потрапили до Праги зі східної України після поразки революції 1905 року.
Навпаки в українських Галичині та Буковині, які були разом з чеськими землями частиною Австро-Угорщини, жило і працювало багато чехів. Найвідомішим із сотень службовців, учителів, науковців та підприємців був архітектор та будівельник Йозеф Главка, який у 1864-1882 рр. спроектував та збудував резиденцію греко-католицького єпископа в Чернівцях, ця споруда у 2011 році була внесена до Списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.
Невдовзі після того, як Галичина у 1772 році відійшла до Австрії, у Львівському університеті почав працювати уродженець міста Наход Франтішек Кодеш вон Тренгорст, який тут викладав математику та геодезію, був декілька разів деканом філософського факультету, а в 1804-1805, 1815-1817 рр. - ректором університету. Чеські професори Іґнац Лемох та Август Кунзек в 1844 р. посприяли у відкритті Львівської технічної академії, першого технічного ВНЗ в Україні, та опрацювали для академії навчальні програми. У червні 1871 р. асистент празького технічного університету Домінік Зброжек заснував тут кафедру геодезії та сферичної астрономії. Це була перша кафедра геодезії в Україні, яка існує до сьогодні. Професор Зброжек першим почав викладати сферичну астрономію, написав власний підручник з геодезії, зробив свій внесок у заснування обсерваторії у 1877 р. та метеорологічної станції у 1878 р., створив першу нівелювальну мережу у Львові (1880-1889 рр.). Також був деканом інженерного і машинобудівного факультету та ректором технічної академії (1888-1889 рр.), членом Львівської Ради та представником від міста Самбір у Сеймі Галицько-Володимирського князівства (1876-1883 рр.), членом «Чеської бесіди», чеського земляцького товариства у Львові, заснованого 10 лютого 1867 р.
Із чеських науковців, які діяли в Галичині, слід також згадати етнографа Франтішка Регора, у 1877-1890 рр. він жив поблизу Львова і досліджував життя та побут місцевих жителів – українців, русинів, гуцулів та галицьких євреїв. Між іншим, він є автором майже 160 українських записів для наукового словника Отто. Людвік Челанський, засновник Чеської філармонії, також був першим диригентом львівського оперного оркестру і засновником львівської філармонії. Композитор Ярослав Кршічка був, у свою чергу, засновником філармонії у Дніпропетровську. Перед першою світовою війною у Львові та інших галицьких містах працював майбутній легіонер, політик та герой антинацистської оборони Алоіс Еліаш, який був страчений у 1942 році.
На територію сучасної України, яка входила до складу російської імперії, чехи почали переселятися ще у першій половині 17 ст. після битви під Білою горою, але найбільша хвиля переселення припала на другу половину 19 ст., після того, як у 1861 р. було відмінено кріпацтво і в країні почався бурхливий розвиток промисловості. Царська влада заманювала переселенців низкою вигод – правом на купівлю дешевої землі, відкриттям виробничих підприємств, правом на державну освіту, самоврядування та свободу віросповідання. Переселенці на 20 років звільнялися від сплати податків та військової повинності. Більшість чехів знайшли свій новий дім на волинських землях: Рівне, Дубно, Луцьк, Житомир, Острог та ін. За переписом 1897 р. на території Волинської губернії жило 20 000 чехів, переважно успішних землеробів, які привезли з собою із Чехії нові технології та виробничі процеси, невідомі тодішній російській імперії. Інші (понад 14 тисяч осіб), які покидали Австро-Угорщину, на території сучасної України займалися підприємництвом або працювали як кваліфіковані технічні робітники, зокрема на пивоварнях та цукроварнях. Лише в Києві на той час працювали десятки чеських підприємців та сотні чеських ремісників і кваліфікованих робітників.
Одними з найбільших та найуспішніших київських фабрик були саме фабрики, засновані чеськими підприємцями, серед яких були, наприклад, Йозеф Кршіванек та його племінники брати Неєдлі, співвласники ливарного заводу. Йозеф Кршіванек був знаменитим цукроваром та талановитим організатором. Разом зі швейцарцем Якубом Ґретхером він заснував перші у Києві футбольні клуби – Сокіл та Славію. Піонерами гімнастики стали Їрак, Дворжак та Коваржік. Йозеф Петраш у 1912 р. відкрив у знаменитому домі Михайла Підгорського на вул. Ярославів Вал, перший кінозал на 100 осіб, який називався «Уніат». Чехи працювали і на інших кваліфікованих роботах – залізничниками, вчителями, науковцями, найвідомішим із яких був уже згадуваний уродженець Семіна Вінценц Хвойка, котрий з 1876 р. працював у Києві. Саме він відкрив світові трипільську культуру і тому вважається засновником української археології. В Україні відомий під іменем Вікентій, за його участі у 1899 році був заснований український історичний музей. Помер 1914 року в Києві, де і був похований.
Перша світова війна
Того ж року вибухнула перша світова війна, у котрій жителі України воювали, як і чехи, в лавах обох ворогуючих блоків – т.зв. Троїстого союзу, до якого входили Німеччина, Австро-Угорщина та інші країни, та Антанти, до якої належали Росія, Англія, Франція. На боці Антанти також воювали чесько-словацькі легіони, попередницею яких була Чеська дружина, яка почала формуватися у Києві в серпні 1914 р. Вона була розміщена у Михайлівському монастирі та в приміщенні реальної школи в Києві, під керівництвом російських офіцерів проводилися навчання у теперішньому центрі міста на Володимирській гірці. 11 жовтня 1914 р. (за юліанським календарем 28 вересня – на день святого Вацлава) був освячений її прапор, а на Софійській площі Чеська дружина прийняла присягу та у складі 1000 осіб вирушила з Києва на фронт. У складі дружини було більше 700 чесько-словацьких добровольців, які взяли участь у різних боях на території сучасної західної України, в тому числі біля Львова. Багато хто з перших добровольців, наприклад, Станіслав Чечек, колишній головний бухгалтер фірми «Лаурін і Клемент» в Києві, чи Антонін Чіла, котрий колись працював вчителем фізкультури в Одесі, стануть героями легіонів. До них належить і Йозеф Їржі Швец, пізніше полковник і командир Першої дивізії легіону, трагічне самогубство якого в Аксакові у Росії лягло в основу п’єси «Полковник Швец» іншого легіонера-письменника Рудольфа Медка. Кількість добровольців чеського та словацького походження, які проживали на території царської Росії, втікачів з австро-угорської армії та полонених із чисельних таборів, найбільший з яких знаходився в селищі Дарниця, невпинно росла. Наприкінці 1915 – на початку 1916 рр. Чеська дружина переросла в Чесько-Словацький стрілецький полк, а в квітні у Чесько-Словацьку стрілецьку бригаду, яка складалася з двох полків. До кінця року вона налічувала близько 6000 чоловік.
Журнал «Руський чех», що видавався у Києві до 1906 р., переріс у 1911 р. в тижневик чеських краян «Чехослован», крім того для численної діаспори друкувалися й інші видання. У цей час в Києві у легіонерських часописах працював славнозвісний автор книг про бравого вояка Швейка Ярослав Гашек, який пізніше приєднався до більшовиків. Жив і творив у тодішньому готелі «Прага» (на вул. Володимирській, 36), що належав відомому підприємцеві, активному землякові, старості київського спортивного товариства «Сокіл» Вацлаву Вондракові та ще з початку століття був громадським та політичним центром чехів. Гашек часто бував у кав’ярні «У ческе коруни», що знаходилася на вул. Богдана Хмельницького, 19 навпроти опери.
У квітні 1916 року в Києві відбувся 2-ий з’їзд Союзу чесько-словацьких товариств на Русі, який передав повноваження у політичних питаннях Чесько-словацькій народній раді в Парижі. У Києві та інших містах, наприклад, у Житомирі, виникали інші чесько-словацькі військові частини. Першою великою операцією, в якій взяли участь легіонери, стала т.зв. офензива Керенського 2 липня 1917 р. біля Зборова у східній Галичині (теперішня південно-західна частина України, Тернопільська область), котра однак не була успішною. Чесько-словацьким легіонерам вдалося прорвати лінію австро-угорського фронту і просунутись на 2-5 км. У битві взяли участь 3500 чесько-словацьких добровольців, 185 загинуло, 700 було поранено. Було здобуто 3200 полонених, 15 гармат і величезну кількість зброї. Цікавим є те, що у битві під Зборовом на різних ворогуючих сторонах воювали два майбутні чесько-словацькі президенти: Клемент Ґотвальд на австрійському боці та легіонер Людвік Свобода. У Галичині воював ще один комуністичний президент Чехословаччини Антонін Запотоцький. В австро-угорських чи легіонерських уніформах на теперішніх українських територіях воювали низка митців – письменник Ярослав Дурих, скульптор Ян Штурса, письменник Йозеф Копта та драматург Франтішек Лагнер, який у 1916 р. потрапив у полон під Чернівцями, а в 1917 р. вступив до чесько-словацьких легіонів, потім став головним лікарем Першого полку легіону в Росії.
І, навпаки, на чеських землях в часи першої світової війни побувало декілька тисяч полонених солдатів царської армії, багато з яких були вихідцями з земель сучасної України, та цивільного населення, котре втікало з Галичини, Буковини та Волині від царської армії. Серед найбільших таборів для біженців був табір у Хоцні в східній Чехії та у Сватоборжіце біля Кийова на півдні Моравії. Після повалення російської монархії у 1917 р. багато українських офіцерів, які перебували в полоні у фортеці в Йозефові, підтримували український рух за незалежність, а з осені почали видавати україномовний тижневик «Наш голос».
Повалення царя навесні 1917 р. дало можливість лідерові чеського опору Томашеві Масарику відвідати Росію, він був відомим критиком царського режиму, його праця «Росія та Європа» була в царській Росії під забороною. Декілька разів він був у Києві та в недалекому Борисполі, де публічно виступав, зустрічався з легіонерами та займався організацією іноземних частин. Після більшовицького перевороту у Петрограді та німецького нападу чесько-словацькі частини були вимушені відступати на схід. Чесько-словацька національна рада визнала Українську народну республіку, проголошену 20 листопада 1917 р., а її влада закликала українців підтримати чесько-словацькі частини. У вже згаданому домі Підгорського знаходилося відділення Чесько-словацької національної ради, участь у другому пленарному засіданні якої у грудні 1917 р. разом з Томашем Масариком взяли також секретар Їржі Клаценда, Рудольф Клаценда та інші представники чеського опору.
Наприкінці лютого 1918 р. Другий чесько-словацький стрілецький полк після виснажливого походу прибув до Києва, захопив навісний міст через Дніпро і декілька днів стримував німецькі частини. Шостий чесько-словацький стрілецький полк на початку березня успішно обороняв від німців відомий залізничний вузол Бахмач, який знаходиться на північному сході від Києва, що дало можливість проїхати останньому із 60 потягів з легіонерами далі на схід. Цієї подорожі не дочекалися близько 600 легіонерів, котрі полягли на українських землях. Після прийняття Брестлитовського сепаративного миру між Німеччиною та більшовицькою Росією, Томаш Масарик прийняв рішення про переміщення чесько-словацьких частин до Франції.
Друге пленарне засідання Чесько-словацької національної ради в Києві у грудні 1917 р.
Українці в міжвоєнній Чехословаччині
Невдовзі після закінчення війни та розпаду Австро-Угорщини, яка була спільною для чехів і для частини українців, та після проголошення незалежності Чехословаччини 28 жовтня, Русинська народна рада у США висловила 12 листопада 1918 року першу вимогу про приєднання угорської (пізніше використовувалася назва Підкарпатської) Русі до Чехословаччини. Менше ніж через рік, 10 вересня 1919 року була підписана мирна угода у місті Сен-Жармен-ен-Лае, згідно з якою Підкарпатська Русь стала частиною Чехословаччини на правах автономії з власним урядом, що повинен був мати законодавчу силу з питань місцевого самоврядування, освіти, релігії та ін. Міжнародне визнання приєднання Підкарпатської Русі було підтверджено Тріанонською мирною угодою, підписаною 4 червня 1920 року. Протягом наступних 18 років на території Підкарпатської Русі жили і працювали сотні чеських вчителів, працівників поліції, службовців, військових та підприємців. Тут працював відомий письменник лівого спрямування Іван Олбрайт, враження якого від тутешнього життя вилилися у книгу репортажів «Земля без імені», видану 1932 року. Завдяки його наступній книзі «Микола Шугай-розбійник» про розбійника початку ХХ ст. була прославлена батьківщина Шугая село Колочава Міжгірського району теперішньої Закарпатської області. У часи чесько-словацького правління на Підкарпатській Русі вдалося збудувати тисячі кілометрів доріг та залізничних шляхів, аеропорт, сотні шкіл, поліційних відділків, житлових приміщень та будівель для різноманітних установ. Прекрасна та невідома до того часу, таємнича для чехів та словаків земля швидко стала популярним місцем для численних туристичних походів. Протягом кількох років Клуб чесько-словацьких туристів позначив більш ніж 1300 км туристичних трас і встановив 17 туристичних баз. Мешканці Підкарпатської Русі також були прихильними до представників української та російської еміграції.
Чесько-словацька Республіка стала домом не лише для більш ніж 600 тисяч жителів Закарпаття, але і для сотень українських митців, науковців, студентів, політиків, котрі не хотіли змиритися з тим, що більшою частиною українських земель володіла більшовицька Росія. Після програної війни з Польщею у ЧСР опинилося і декілька тисяч солдатів Української народної республіки та противників польської влади в Галичині та на Волині. У найбільшому таборі для інтернованих у німецькому Яблонному (зараз Яблонне в Под’єштєді) навесні знаходилося 300 офіцерів та 4500 солдатів. Український екзил намагався отримати дозвіл чеської сторони для свого переведення та об’єднання для боротьби з більшовиками, однак безуспішно – більшість солдатів хотіла воювати проти Польщі, а згідно з Гаазькою конвенцією ЧСР повинна була їх обеззброїти (їм було дозволено проводити навчання, багато хто повертався на фронт самостійно).
У рамках т.зв. Української акції допомоги, ініційованої президентом Масариком, чесько-словацька держава підтримувала діяльність українських біженців, так само, як і втікачів з Росії та Білорусії. У Празі декілька років діяла дипломатична місія Української народної республіки (1919-1923). Її представники підписали із чесько-словацькою владою у квітні 1919 року договір про поставки нафти та нафтопродуктів, яких тоді бракувало Чехословаччині, однак через протидію з боку Польщі було зроблено поставку лише невеликої частини з домовлених 10 тисяч вагонів. На основі погодження з Українською радянською соціалістичною республікою із серпня 1921 р. в Празі діяла місія УССР, після підписання договору через рік перейменована на Представництво, яке було відкликане після виникнення Радянського союзу влітку 1923 р.
У 1920 р. в Празі деякий час перебував історик, автор «Історії України-Русі» та перший президент Української народної республіки Михайло Грушевський, який зустрівся з президентом Масариком. У 1921 р. з Відня до Праги переїхав Вільний український університет, на перший навчальний семестр у ньому записалося близько трьох тисяч студентів. Роком пізніше у Подєбрадах було засновано Українську господарську академію. В 1923 р. виникли Українська мистецька студія та Український педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова. З 1925 р. у Празі, а потім в Ржевніце біля Праги діяла Українська гімназія. Українці також навчалися у Празькому технічному університеті, у новому університеті імені Томаша Масарика у Брні та в Гірничопромисловому інституті в місті Пршібрам. Багатьох мовознавців, істориків та студентів можна було зустріти на Філософському факультеті Карлового університету. До кінця життя у Празі жив видатний український поет Олександр Олесь, який так само, як багато інших, був похований на Ольшанському кладовищі. У Чехословаччині також творила група поетів, т.зв. Празька школа українських поетів, найяскравішими представниками якої були Олег Ольжич, Олена Теліга (убита Гестапо в лютому 1942 р. у Бабиному Яру біля Києва разом з іншими представниками української інтелігенції) та Євген Маланюк. Багато з них були учасниками Організації українських націоналістів, керівництво якої проводило конференцію у червні 1930 р. в Празі. Видавалися численні українські книги, часописи та газети, які ще й досі можна знайти у Слов’янській бібліотеці в Празі, яку було засновано за підтримки чесько-словацького міністерства закордонних справ.
У Радянському Союзі, який із 20-х років переслідував чехів на своїх територіях, навпаки з 1930 р. було заборонено вивчати чеську мову (за даними Етнологічного інституту АН ЧР у 1925 р. вУкраїні було 19 чеських шкіл та 2 чеські школи в Криму, в Олександрівці та в Богемці), а вчителів засуджували до смерті чи багаторічних заслань в ГУЛАГу. У часи масового терору 30-х років Радянський режим знищив через вигадані причини шпіонажу та антирадянської пропаганди на території сучасної України декілька сотень чехів, багато з яких були громадянами Чехословаччини.
З 1920 р. на території сучасної України з метою забезпечення повернення чесько-словацьких легіонерів та полонених на батьківщину діяли відділення московської репатріаційної місії Чесько-Словацької Республіки у Харкові та Києві, а також репатріаційна станція в Одесі. Улітку 1921 р. ці місії припинили свою діяльність, їхню роль перейняли щойно засновані торгові місії, а пізніше відділення представництв. Із серпня 1921 р. у тодішній столиці формально незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки Харкові на основі взаємної угоди діяла торгова місія (на вул. Пушкінській, 44), яку очолював майбутній відомий дипломат Йозеф Ґірса. Після підписання Тимчасової угоди між ЧСР та УСССР 6 червня 1922 р. замість існуючої місії було засновано Представництво ЧСР у Харкові із консульським відділом у Києві, яка знаходилася на вул. Хрещатик, 22 (у дворі на 4 поверсі). Через рік (1 жовтня 1923 р.), вже після виникнення Радянського Союзу, Представництво ЧСР у Харкові змінено на відділення Представництва ЧСР у Москві, а в лютому 1943 р. зовсім відкликане. Під тиском радянської влади відділення Представництва ЧСР у Києві закрилося ще в лютому 1924 р. Після налагодження дипломатичних зв’язків між ЧСР та СРСР у червні 1934 р. рішенням чесько-словацького уряду з квітня 1935 р. було засновано генеральне консульство в Києві (спочатку знаходилося у готелі Континенталь на вул.. Карла Маркса, 5 – теперішня вулиця архітектора Городецького, потім на вул.. Ворошилова, 30б – теперішня вул. Ярославів Вал). Консульство розпочало діяльність у 1936 р., але у квітні 1938 р. було відкликане. У Львові, який на той час був частиною Польщі, з грудня 1921 р. діяв консульський відділ (спочатку на вул. 3 травня, 2, а з 1929 р. на вул.. Корнеля Уєйського, 4). 20 березня 1939 р. тодішній консул Карел Махаржек передав будинок німецькій владі.
Друга світова війна
Після Мюнхенського диктату восени 1938 р., проголошення т.зв. Словацької держави 14 березня 1939 р. та окупації зменшеної Чехословаччини нацистською Німеччиною 15 березня декілька сотень вояків перейшло через Польщу до Радянського Союзу. Тим часом запеклий противник чесько-словацької капітуляції генерал армії Лев Прхала став військовокомандувачем Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 р. керував обороною проти угорського наступу, яка протрималася три дні. СРСР на той час був фактичним союзником третього рейху, а чесько-словацькі громадяни на його території були інтерновані або вивезені в ГУЛАГ.
Після того, як у червні 1941 р. нацисти напали на Радянський Союз, ситуація почала змінюватися. На початку 1942 р. на Уралі в місті Бузулук могла почати формування перша чесько-словацька частина під керівництвом колишнього легіонера з часів першої світової війни та в майбутньому комуністичного президента Людвіка Свободи. Окрім раніше інтернованих чеських та словацьких солдатів до неї записувалися полонені з армії Словацької держави, які воювали проти Радянського Союзу, а також багато чесько-словацьких євреїв. Частина, у якій спочатку переважали вихідці з Підкарпатської Русі, формально підлягала чеській владі у вигнанні у Лондоні, однак протягом всієї війни була предметом суперечок, бо комуністична партія Чехословаччини та Радянський Союз намагалися використати її у своїх політичних інтересах.
Протягом 1942 року було сформовано та озброєно Перший самостійний чесько-словацький батальйон, який у лютому наступного року відіслали на фронт. На початку березня 1943 майже тисяча чоловіків та жінок опинилися у майже звільненому Харкові. Після цього батальйон було відправлено на оборону ліній річки Мжа від німецького контрнаступу, а 8 березня він провів важкий бій біля села Соколове, де через контраверсійні дії Людвіка Свободи загинули майже сто солдатів. Пізніше ця битва часто згадувалася у післявоєнній комуністичній пропаганді разом з іменем Отакара Яроша, який тут загинув та став першим іноземцем, котрий отримав звання Героя Радянського Союзу.
Після відкликання у тил до частини долучилися нові члени, і вона була переформована у Першу чесько-словацьку самостійну бригаду, до якої входили більше ніж 3,5 тис. солдатів. На початку жовтня 1943 р. частина долучилася до боїв за Київ, який радянське керівництво вирішило звільнити до річниці Великої жовтневої соціалістичної революції 7 листопада. Своїм наказом Людвік Свобода спонукав солдатів «битися за звільнення Києва так, як за звільнення Праги та Чехословаччини». 5 листопада солдати вели бій біля Києва і здобули завод «Більшовик» та кінопавільйони. Під керівництвом генерала Яна Кратохвіла далі продовжували боротьбу проти відступаючих німців і 6 листопада на світанку досягли центру Києва із втратами у 30 загиблих та 80 поранених. На території сучасної України чесько-словацькі солдати воювали біля Черханева, Василькова, Білої церкви, Жашкова та Острожан. Після звільнення Волині, де жила приблизно 30-тисячна чеська меншина, у березні 1944 року частину перемістили у Рівне, до неї долучилися більше, ніж 12 тис. добровольців, серед яких було 600 жінок, частина була розширена до Першого чесько-словацького корпусу в СРСР, який взяв участь у боях за Дукельський перевал та звільнення Словаччини та Моравії. Протягом другої світової війни на території сучасної України загинуло 400 чесько-словацьких солдатів.
Однак СРСР вважав Чехословаччину швидше своїм майном, ніж союзником. Урозріз з чесько-словацько-радянським договором 1943 р. та угодою від 8 травня 1945 р. про співпрацю Радянської армії з чесько-словацькою владою Москва на звільнених територіях не дала можливості встановити чесько-словацьке правління у Підкарпатській Русі. Тутешні жителі насильно мобілізовувалися до Червоної армії, діяла лише комуністична партія, яка з листопада 1944 р. фактично стала частиною радянської Всесоюзної комуністичної партії (більшовицької). Багато людей були заслані до Сибіру, а 8 грудня радянська влада вигнала представників чесько-словацької влади з країни. У червні 1945 р. ця територія відійшла до СРСР, при цьому частина її громадян відійшли до Чехословаччини. Після цього міністерство внутрішніх справ заборонило використовувати назву Підкарпатська Русь.
Післявоєнний період несвободи
Не уникнули репресій українці та інші люди, які втекли після першої світової війни від більшовиків в ЧСР. Багато з них, враховуючи тих, котрі, між іншим, стали чесько-словацькими громадянами, забирали частини НКВД «Смерш» до Радянського Союзу. Серед 500 насильно вивезених осіб російської, української та інших національностей був також і греко-католицький священик і президент ефемерної Карпатської України з березня 1939 року Августин Волошин.
Комуністи у Чехословаччині також з метою пропаганди та посилення своїх позицій в армії та службах безпеки активно поширювали той факт, що в 1947 році декілька сотень членів Української повстанської армії (УПА), які воювали проти радянської та польської армій, намагалися пройти на захід через чесько-словацьку територію. І незважаючи на протистояння з декількома тисячами чоловіків, декільком десяткам вояків УПА вдалося досягти західних окупаційних зон в Німеччині та Австрії.
Багато українців, які до тих пір жили в Чехословаччині, теж були змушені відійти на захід. Свою діяльність припинив Український вільний університет в Празі, Українська гімназія та Музей визвольного руху в Празі, який існував з 1925 року. Українці, які залишилися у Чехословаччині, аж до кінця влади комуністичного режиму в 1989 році боялися повідомляти про своє походження. Після окупації Чехословаччини військами Варшавського договору у серпні 1968 року далі на захід відійшли десятки українців та їхніх нащадків. У Радянському Союзі багато українців засуджувало вторгнення до Чехословаччини армій п’яти країн під керуванням Радянського Союзу, бо послаблення тиску під час т.зв. Празької весни викликало, також і завдяки україномовним публікаціям зі східної Словаччини, симпатію та надію інтелектуалів, студентів та простих людей. Незгода з окупацією Чехословаччини була причиною переслідування багатьох громадян СРСР, наприклад, лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, ця незгода була частиною його обвинувачення в антирадянській діяльності та однією з причин ув’язнення. На передодні святкування так званої Великої жовтневої революції, 5-го листопадa 1968 року, Києві стався акт самоспалення вчинений Василем Макухом (який помер 10-го листопада), раніше судимий за озброєний опір радянській владі на західній Україні. Він протестував проти комуністичного свавілля та окупації, та його дії були пов’язані і з окупацією Чехословаччини.
Після падіння комуністичного режиму
Наприкінці 80-х років представники незалежних рухів та інтелектуали налагодили співпрацю, зосереджену на обміні інформацією та літературі. Значну роль у підтримці цих зв’язків відігравала Зіна Ґеник-Березовська та інші нащадки української антибільшовицької еміграції до Чехословаччини 20-х років. Співпраця незалежних кіл розширилася після повалення комуністичного режиму в Чехословаччині наприкінці 1989 року. Після того, коли абсолютна більшість жителів України проголосувала 1 грудня 1991 року за проголошення незалежності, чесько-словацька влада на своєму позачерговому засіданні 8 грудня визнала Україну як самостійну державу. Чесько-словацьке генеральне консульство, яке існувало в Києві з 1958 року за адресою вул. Андрія Полупанова, 3 – зараз вул. Ярославів Вал (з перервою у 1962-1964 рр., однак із середини 60-х років знаходилося на вул. Карла Лібкнехта, 28 – зараз вул. Шовковична), стало посольством в Україні. Після розпаду Чехословаччини Україна визнала Чеську Республіку 1 січня 1993 р., а в квітні обійняв посаду чеський посол в Україні. У січні 2004 року розпочало діяльність Генеральне консульство ЧР у Львові, а в 2007 р. – в Донецьку. З грудня 2010 р. в Харкові діє почесне консульство Чеської республіки. У нових, вільніших умовах чеські підприємці знову почали шукати щастя в Україні, а багато українців, як і раніше, виїжджають до Чехії на роботу чи навчання.
Лубош Весели, літо 2011 р.
Додаткова література:
Бетлий, Oлена : Украина 1919-1923: пражский проект, In: Европа № 2 (19) 2006
BORÁK, Mečislav (ed.): Perzekuce československých občanů v Sovětském svazu (1918-1956), část I. a II., Opava 2007
KRAMER, Mark: “Ukraine and the Soviet-Czechoslovak Crisis of 1968 (Part 1): The Diaries of Petro Shelest”, in Cold War International History Project Bulletin 10 (1998) pp. 234-47; “ Ukraine and the Soviet-Czechoslovak Crisis of 1968 (Part 2): New Evidence from the Ukrainian Archives”, in Cold War International History Project Bulletin 14/15 (2003-2004) pp. 273-348
Муратовы, Александр и Дина: Русское слово, Номер 3/2011
Чешские промышленные предприятия в Киеве 100 лет назад
Часть 3
Номер 2/2011
Чешские промышленные предприятия в Киеве 100 лет назад
Часть вторая
Номер 1/2011
Чешские промышленные предприятия в Киеве 100 лет назад
Часть первая
Номер 7/2010
Зденек Штепанек в любительском театре киевских чехов
Хроника театра, 1916—18 годы
Номер 1/2010
Киев глазами чешских военнопленных
Чешский Киев в Первую мировую войну, часть 3-я
Номер 12/2009
Киев глазами чешских военнопленных
Чешский Киев в Первую мировую войну, часть 2-я
Номер 11/2009
Чехи в России
Киев глазами чешских военнопленных. Часть 1
RJABČUK, Mykola: How I became a Czech and a Slovak 08.10.2008
ZAHRADNÍČEK, Tomáš: Jak vyhrát cizí válku: Češi, Poláci a Ukrajinci 1914-1918, Praha 2000
ZILYNSKYJ, Bohdan: Ukrajinci v Čechách a na Moravě (1894) 1917-1945 (1994), Praha 1995
ZILYNSKYJ, Bohdan: Ukrajinci v českých zemích v letech 1945 - 1948, Praha 2000
Сергійчук, Володимир: Чехословацьке військо в Україні в 1917-1918 роках In: Український світ.-1998.-Ч.4-6.-s36-37.
Сергійчук, Володимир: Празька весна та її відгомін в Україні In: Український світ.-1998.-Ч.4-6.-s37-39.
В'ЯТРОВИЧ, Володимир: Рейди УПА теренами Чехословаччини http://lib.oun-upa.info/rejdy/
Cлідкуйте за нами на